Поповнено базу правових позицій Верховного Суду України:
Постановою у справі №6-577цс17 від 16.08.2017р., правовим висновком якої є:
відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив відповідачці строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності.
О К Р Е М А Д У М К А
На підставі частини другої статті 3603 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) ми висловлюємо окрему думку і просимо додати її до постанови.
16 серпня 2016 року Верховним Судом України прийнято постанову в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності, якою заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 квітня 2016 року та рішення цього ж суду від 14 липня 2016 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги.
Вирішуючи питання про усунення невідповідності в застосуванні судами касаційної інстанції норм права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходили з такого.
Суди встановили, що рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку. 10 жовтня 2009 року рішення набуло чинності.
Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні і ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують зазначені ОСОБА_2 причини поновлення строку на апеляційне оскарження втручання у принцип правової визначеності.
Разом з тим, відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду.
Не може бути виправданим скасування рішення з направленням справи на новий розгляд, що здійснено без урахування висновків цього суду щодо застосування норм матеріального права, зроблених по суті спору.
У справі, яка є предметом перегляду, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що спірний договір купівлі-продажу земельної ділянки укладено в період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), що суперечить вимогам пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі – ЗК України).
Зокрема, суд зазначив, що відповідно частини другої статті 47 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР), який діяв на час виникнення спірних відносин, тобто 10 липня 2001 року, якщо одна сторона повністю або частково виконала угоду, яка вимагає нотаріального посвідчення, а інша сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд має право за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною.
Згідно з пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 1990 року в редакції, чинній на час укладення у простій письмовій формі договору купівлі-продажу земельної ділянки, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва від 10 липня 2001 року, громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України – власники земельних часток (паїв) не має права до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Дія вказаного мораторію була продовжена до 1 січня 2007 року.
Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що нормами ЗК України 1990 року, який діяв на час укладення між позивачем та відповідачем у простій письмовій формі договору купівлі-продажу земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва від 10 липня 2001 року, заборонялося продавати або іншим способом відчужувати земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Крім того, апеляційний суд зауважив, що на час розгляду справи також встановлено заборону на продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, передбачену пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (в редакції 2002 року).
Скасовуючи це рішення апеляційного суду з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, Верховний Суд України не здійснив аналізу цього рішення суду щодо застосованих норм матеріального права.
На нашу думку скасування обґрунтованого рішення з направленням справи до апеляційного суду зі стадії прийняття апеляційної скарги суперечить принципу правової визначеності, оскільки рішення є остаточним і в даному випадку цим рішенням апеляційний суд здійснив перегляд для виправлення помилки і захисту прав інтересів ОСОБА_2.
Вирішення у такий спосіб зазначеної справи є втручанням у повноваження апеляційного суду, який розглянув підстави на апеляційне оскарження та задовольнив вимоги про поновлення цього строку.
Крім того, відповідно до сталої практики ЄСПЛ вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими.
У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 3 квітня 2008 року, заява № 3236/03).
У справі, яка є предметом перегляду, апеляційний суд поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження з підстав, визначених статтею 297 ЦПК України, яка передбачає право фізичної особи порушити питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, вказавши поважні підстави для поновлення.
Поновлюючи ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, апеляційний суд діяв у межах повноважень, визначених цивільним процесуальним законодавством.
Ураховуючи сталу практику ЄСПЛ, зазначені положення законодавства та встановлені фактичні обставини, можна зробити висновок, що суд апеляційної інстанції, поновлюючи строк заявниці для оскарження рішення, мав на меті виправлення судової помилки.
Беручи до уваги зазначене, з постановою Верховного Суду України погодитись не можна, оскільки скасування рішень суду апеляційної інстанції та направлення справи до апеляційного суду не прискорює розгляду справи, а відтерміновує його на невизначений строк, що збільшує строки судового провадження.
З повним текстом постанови Верховного Суду України у цій справі можна ознайомитися у розділі "Правові позиції" або на офіційному веб-сайті Верховного Суду України (http://www.scourt.gov.ua).
_03_03.png)
