Задовольняючи позов про стягнення заборгованості за договором позики, суд виходив із того, що відповідач є позичальником за укладеним між сторонами договором позики, свої зобов'язання з повернення грошових коштів, які були предметом договору позики, у встановлений договором термін не виконав, тому наявні правові підстави для стягнення з нього грошових коштів за цим договором з урахуванням сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Колегія суддів ВССУ не погодилась із такими висновками й зазначила таке.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно з ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред’явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Відповідно до чч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Так, договір позики підтверджує як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що є директором та засновником товариства з обмеженою відповідальністю, яке в результаті невиконання своїх господарських зобов’язань перед ТОВ, директором якого є позивач, має заборгованість і з метою забезпечення виконання зобов’язань між товариствами, між їхніми директорами було укладено договір позики.
Проте апеляційний суд не перевірив, чи не існували між зазначеними вище юридичними особами, керівниками яких були сторони у справі, комерційні чи господарські відносини. На порушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України зазначені факти апеляційним судом досліджені та оцінені не були. Також апеляційний суд не надав належної правової оцінки іншим наданим відповідачем доказам.
Із повним текстом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у цій справі (№6-31397 св 16) можна буде ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
_03_03.png)
