Статтею 235 Цивільного кодексу України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
До суду звернулась особа з позовом про визнання на підставі ст. 235 ЦК України удаваним договору купівлі-продажу квартири, в частині виникнення прав та обов'язків покупця, оскільки справжнім покупцем за даним договором є вона.
Позивач вказувала, що квартиру вона купувала для себе за власні кошти. Проте оформила квартиру на сина для того, щоб чоловік, з яким вона проживала однією сім'єю, не міг претендувати на цю квартиру. Після смерті сина, відкрилася спадщина на придбану квартиру, на яку тепер претендує дружина покійного сина.
Однак, суди всіх інстанцій відмовили у задоволенні позову, у зв’язку з недоведеністю обставин, на які посилалась позивач.
Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено судам, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Суди зазначили, що позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором купівлі-продажу квартири, та, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними договором купівлі-продажу. При цьому суди прийняли до уваги, що у договорі зазначено про те, що продавець та покупець підтвердили, що цей договір не носить характеру мнимого чи удаваного правочину.
Також позивач не надала доказів того, що на підтвердження своїх доводів про те, що саме вона за власні кошти розраховувалася за квартиру.
ВССУ роз’яснив, що позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Суд зазначив, що за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини (ухвала від 21.06.2017 у справі № 204/4407/16-ц).
_03_03.png)
