Для оцінки дотримання «справедливого балансу» мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої воно витребовується. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №6-2776цс16, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
18 січня 2017 року м.Київ №6-2776цс16
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м.Львова в інтересах Львівської міської ради до Особи 5, треті особи: Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, Особа 6, Особа 7, Особа 8, Особа 9, про витребування майна з чужого незаконного володіння, за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 5.11.2014, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 17.07.2015 та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18.11.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2013 року заступник прокурора м.Львова в інтересах Львівської міської ради звернувся до суду з позовом до Особи 7 і просив витребувати з володіння відповідачки нежитлове приміщення площею 79,4 м2 за Адресою 1, визнати за Львівською міською радою право власності на зазначене приміщення та передати його міській раді.
На обґрунтування позовних вимог, заступник прокурора м.Львова посилався на те, що приміщення площею 79,4 м2 за Адресою 1 належить до комунальної власності територіальної громади м.Львова відповідно до рішення Шевченківського райвиконкому м.Львова від 14.04.97 №192, право комунальної власності було зареєстроване в установленому порядку 25.09.2008. Зазначене приміщення Львівська міська рада нікому не відчужувала. Проте в ході проведеної прокуратурою перевірки з’ясувалося, що на підставі ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12.12.2011 про визнання мирової угоди в справі за позовом Особи 10 до Особи 6 право власності на нежитлове приміщення було зареєстроване за Особою 6, який у свою чергу 28.11.2012 продав приміщення відповідачці.
Заступник прокурора м.Львова зазначав, що міська рада не приймала рішень про відчуження приміщення площею 79,4 м2 за Адресою 1, тому це майно вибуло з володіння власника, міської ради поза його волею й підлягає вилученню в Особи 7.
Під час розгляду справи заступник прокурора м.Львова уточнив позов, пред’явив вимоги про витребування нежитлового приміщення до Особи 5, посилаючись на те, що після купівлі приміщення Особа 7 продала його Особі 8, який у свою чергу продав його Особі 9, а
останній — Особі 5. Заступник прокурора м.Львова також зазначав, що ухвала Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12.12.2011 скасована у зв’язку з нововиявленими обставинами.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 5.11.2014, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 17.07.2015, в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою ВСС від 18.11.2015 касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області та Львівської міської ради відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.
У поданій до ВСУ заяві заступник Генерального прокурора просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме — ст.388 ЦК, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Відповідно до змісту ст.3604 ЦПК ВСУ скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних
правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Заслухавши доповідь судді ВСУ, пояснення прокурора О.Халанчук на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.
Судом у справі, рішення в якій переглядаються, встановлено, що згідно з витягом про реєстрацію права власності від 25.09.2008 будинок за Адресою 1 зареєстрований на праві комунальної власності за територіальною громадою м.Львова. Право власності територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради на вказаний будинок зареєстровано на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м.Львова від 14.04.97.
Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12.12.2011 було визнано мирову угоду, укладену між Особою 10 та Особою 6, та постановлено визнати право власності на нежитлове приміщення площею 79,4 м2 за Адресою 1 за Особою 6. Згідно з договором купівлі-продажу від 28.11.2012 Особа 6 продав вказане приміщення Особі 7, яка в подальшому відчужила його на підставі договору купівлі-продажу Особі 8. Після цього останній відчужив приміщення Особі 11, який у свою чергу продав приміщення Особі 5 згідно з договором купівлі-продажу від 24.04.2013.
Також установлено, що ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17.08.2013 задоволено заяву прокурора про перегляд ухвали цього ж суду від 12.12.2011 за нововиявленими обставинами; зазначену ухвалу скасовано, а ухвалою
Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 26.09.2013, позов Особи 10 до Особи 6 та зустрічний позов Особи 6 до Особи 10 залишено без розгляду у зв’язку з неявкою позивачів.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірне приміщення було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень, Особа 5 набула права власності на нежитлове приміщення з дотриманням визначених ст.657 ЦК вимог за оплатним договором, а тому вона є добросовісним набувачем і спірне нежитлове приміщення не може бути витребуване у неї.
При цьому в наданих заступником Генпрокурора ВСУ для порівняння ухвалах ВСС від 14.12.2011, 18.01.2016, постановах ВСУ від 16.04.2014, 28.01.2015, 11.02.2015, 24.06.2015, 2.11.2016 суд касаційної інстанції та ВСУ дійшли таких висновків.
Відповідно до стст.317, 319 ЦК саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК пов’язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Одним з випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (п.3 ч.1 ст.388 ЦК). За змістом зазначеної норми, майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду,
ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Отже, у справі, рішення в якій переглядаються ВСУ, та у справах, на ухвалені в яких рішення посилається заявник, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права — ст.388 ЦК та вбачається невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах цієї норми матеріального права.
Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.
Згідно з ст.387 ЦК власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 330 ЦК передбачено: якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (п.3 ч.1 ст.388 ЦК). За змістом зазначеної норми, майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
У справі, рішення в якій переглядаються,
спірне нежитлове приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду — ухвали про визнання мирової угоди, яка в подальшому була скасована. Таким чином, суд неправильно застосував положення ст.388 ЦК, помилково вважаючи, що за правилами цієї статті приміщення неможливо витребувати в Особи 5 як у добросовісного набувача.
Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави, загалом є предметом регулювання ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого законом від 17.07.97 №475/97-ВР.
Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.82, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.86, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 7.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 2.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме:
чи є втручання законним;
чи має воно «суспільний», «публічний» інтерес;
чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребується.
У поясненнях суду Особа 5 зазначала, зокрема, про те, що вона все життя працювала вчителем; при цьому підтвердила, що за приміщення вона сплатила Особі 9 115 тис. грн. Крім того, Особа 5 посилалась на те, що відразу після купівлі приміщення розпочала ремонтні роботи в ньому й витратила на це значну суму коштів, однак не зазначила таку суму. Також відповідачка вказувала, що про продаж спірного приміщення дізналася з оголошення в газеті, а документи на приміщення одержала від ріелтера Особи 12.
Суд на зазначене уваги не звернув, наведених обставин і сумнівів щодо добросовісності Особи 5 як набувача нежитлового приміщення не перевірив, не з’ясував відповідних обставин і не перевірив доказів, що містяться в справі, зокрема щодо причин і обставин неодноразового перепродажу спірного приміщення протягом незначного строку — 5 місяців (з 28.11.2012 до 24.04.2013), не дав оцінки поведінці як продавців, так і покупців цього приміщення, не перевірив і поведінку останнього покупця — відповідачки Особи 5 як перед купівлею спірного приміщення, так і після його придбання. Залишивши поза увагою вказане, суд не визначився з тим, чи знала відповідачка або, виявивши розумну обачність, чи могла і мала знати про те, що нежитлове приміщення вибуло з володіння міської ради з порушенням вимог закону.
Таким чином, вказані обставини підлягають перевірці судом і оцінці для правильного застосування норми ст.388 ЦК.
За таких обставин у справі, рішення в якій переглядаються, суд неправильно застосував норму матеріального права, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми і вирішення спору. До повноважень ВСУ не належить установлення фактичних обставин, збирання і перевірка доказів, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах ВСУ процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись пп.1, 4 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, чч.1, 2 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву заступника Генерального прокурора задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 5.11.2014, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 17.07.2015 та ухвалу ВСС від 18.11.2015 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
