Суд не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність на підставі закону. Про це йде мова в постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року №6-308цс16, текст якої публікує "Закон і Бізнес".
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
2 березня 2016 року м.Київ №6-308цс16
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Романюка Я.М.,
суддів: Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Швалюк Анжели Володимирівни, Особи 9, товариства з обмеженою відповідальністю «СаТер», третя особа — реєстраційна служба Тернопільського міського управління юстиції, про визнання частково недійсними попереднього договору та договору купівлі-продажу, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності та скасування рішення про державну реєстрацію за заявою Особи 7 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4.11.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У березні 2014 року Особа 6 звернувся до суду з позовом до Особи 7, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Швалюк А. В., Особи 9, «ТОВ «СаТер», третя особа — реєстраційна служба Тернопільського міського управління юстиції, в якому просив визнати частково недійсними попередній договір від 16.05.2013 та договір купівлі-продажу 40/100 часток нежитлового приміщення заАдресою 1 від 21.08.2013, визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на 40/100 часток нежитлового приміщення за Адресою 1, зареєстрованого за ТОВ «СаТер», скасувати рішення про державну реєстрацію 40/100 часток нежитлового приміщення загальною площею 86,8 м2 за Адресою 1 за ТОВ «СаТер».
Свої вимоги позивач обгрунтовував тим, що 6.05.2013 між Особою 7 та Особою 9 було укладено попередній договір, за яким остання зобов’язалась продати 40/100 часток нежитлового приміщення, що знаходиться за Адресою 1, на виконання умов якого 21.08.2013 ними було укладено договір купівлі-продажу вказаної частини нежитлового приміщення. У подальшому Особа 7 передала приміщення ТОВ «СаТер».
На його думку, укладені договори є недійсними, такими, що порушують його законні права та інтереси, оскільки на час їх укладення частина приміщень, що була предметом продажу, належала йому на підставі договору дарування від 16.08.2011, а не Особі 9.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 2.02.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 16.04.2015, у позові відмовлено.
Ухвалою ВСС від 4.11.2015 касаційну скаргу Особи 6 задоволено частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
У поданій до ВС заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції Особа 7 просить скасувати ухвалу касаційного суду та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК— неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме ст.12 закону «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
На підставі ст.3604 ЦПК Верховний Суд скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судом встановлено, що 8.11.2007 між АКБ «УкрСиббанк» та Особою 9 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку нежитлове приміщення, що знаходиться за Адресою 1. Дана іпотека була припинена 21.08.2013.
16.08.2011 між Особою 9 та Особою 6 було укладено договір дарування частини нежитлового приміщення, за умовами якого останній прийняв у дар 40/100 часток приміщення, що знаходиться за Адресою 1 загальною площею 86,8 м2.
16.05.2013 між Особою 9 та Особою 7 було укладено попередній договір, за яким сторони зобов’язались на погоджених умовах вчинити договір купівлі-продажу нежитлового приміщення за Адресою 1, та на підставі якого 21.08.2013 між ними було укладено договір купівлі-продажу вищевказаного нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовською Т.Л., та зареєстрований в реєстрі за №76.
Окрім того, судами встановлено, що на даний час ТОВ «СаТер» є власником приміщення площею 135,6 м2, що знаходиться за Адресою 1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 3.03.2014.
Ухвалюючи рішення про відмову у позові суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що договір дарування від 16.08.2011, укладений між Особою 9 та Особою 6, є недійсним в силу закону, що передбачено ст.12 закону «Про іпотеку», право власності у позивача на спірний об’єкт нерухомості за договором дарування не виникло, а тому відчуження спірного нерухомого майна іншій особі не порушують прав та законних інтересів позивача.
Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції касаційний суд вказав, що оскільки судове рішення про визнання недійсним договору дарування від 16.08.2011 не ухвалювалося, то вказаний договір є дійсним, що спростовує висновки судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог у зв’язку з тим, що спірний договір є нікчемним, а тому відчуження нерухомого майна іншій особі не порушують права позивача. Суди не врахували, що відповідно до вимог ст.396 ЦК, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі
і від власника майна відповідно до положень гл.29 цього кодексу. Особа 6 набув право звернення до суду за захистом свого інтересу, пов’язаного з переходом права власності на спірне майно, а тому суди передчасно дійшли висновку про відмову у задоволенні позову.
Проте у наданих для порівняння ухвалах ВСС від 29.08.2012 та від 29.06.2011 суд касаційної інстанції виходив із того, що правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним в силу ст.12 закону «Про іпотеку». Нікчемними є правочини, якщо їх недійсність встановлена законом, що не потребує визнання його таким судом.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме ч.3 ст.12 закону «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.
Статтею 215 ЦК проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні правочини — якщо їх недійсність встановлена законом (стст.219, 220, 224 ЦК тощо), та на оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (стст.222, 223, 225 ЦК тощо).
Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Однак у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред’явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (п.5 постанови Пленуму ВС «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9).
У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв’язку з її оспоренням та не визнанням іншими особами.
На підставі ч.3 ст.12 закону «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.
Як встановлено судами, на час укладення договору дарування від 16.08.2011 нежитлового приміщення, що знаходиться за Адресою 1, вказане нерухоме майно перебувало під забороною відчуження на підставі договору іпотеки від 23.06.2005, укладеного між Особою 9 та АКІБ «УкрСиббанк». Іпотекодержатель ПАТ «УкрСиббанк» згоди на відчуження переданого в іпотеку майна не давав.
Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов вірного висновку про те, що права власності на спірну нерухомість за Адресою 1, за договором дарування позивач Особа 6 не набув в силу нікчемності вищезазначеного договору, яка встановлена ст.12 закону «Про іпотеку».
Відтак рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити в силі як помилково скасовані.
Керуючись п.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, чч.1, 2 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 7 задовольнити.
Ухвалу ВСС від 4.11.2015 скасувати, а рішення Тернопільського міськрайонного суду від 2.02.2015 та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області
від 16.04.2015 залишити в силі.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
