Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
1 квітня 2015 року м.Київ №3-32гс15
Судова палата у господарських справах Верховного Суду у складі:
головуючого — Барбари В.П,
суддів: Берднік І.С., Гуля В.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І.,
Потильчака О.І., Шицького І.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд Верховним Судом постанови Вищого господарського суду від 24.12.2014 у справі №922/2610/14 за позовом Харківського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Малинівської селищної ради, Державної екологічної інспекції у Харківській області до товариства з обмеженою відповідальністю «Малинівський склозавод» про стягнення 584326,51 грн.,
ВСТАНОВИЛА:
У червні 2014 року Харківський міжрайонний
прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Малинівської селищної ради та Державної екологічної інспекції у Харківській області звернувся до Господарського суду Харківської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Малинівський склозавод» про стягнення збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного видобування підземних вод без спеціального дозволу на користування надрами у період із 8.08.2011 по 20.06.2012, у розмірі 584326,51 грн.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 2.09.2014 у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 3.11.2014 змінено мотиви відмови у позові.
ВГС постановою від 24.12.2014 залишив без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 3.11.2014 та рішення Господарського суду Харківської області від 2.09.2014.
У заяві про перегляд постанови ВГС від 24.12.2014 з підстав, передбачених п.1 ст.11116 Господарського процесуального кодексу, заступник Генерального прокурора, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ст.23 Кодексу про надра, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах при вирішенні аналогічних судових справ, просить скасувати постанову ВГС від 24.12.2014, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 3.11.2014, рішення Господарського суду Харківської області від 2.09.2014 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
На обгрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих
норм матеріального права заступник Генерального прокурора долучив до поданої заяви копії постанов ВГС від 3.06.2013 у справі
№5011-6/12956-2012, від 12.11.2013 у справі №5002-23/3195-2012, від 17.09.2014 у справі №910/23283/13.
Ухвалою від 23.02.2015 ВГС допустив справу №922/2610/14 до провадження ВС.
У справі, яка розглядається, судами встановлено, що Державною екологічною інспекцією у Харківській області з 8 по 25.04.2014 було проведено планову перевірку дотримання ТОВ «Малинівський склозавод» вимог природоохоронного законодавства в галузі охорони атмосферного повітря, водних і земельних ресурсів щодо поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами, за результатами якої складено акт №471/01-04/08-09.
Перевіркою встановлено, що основним видом діяльності ТОВ «Малинівський склозавод» є виробництво скляних виробів.
Територія підприємства складається із двох проммайданчиків площею 1,7360 га та 5,1175 га і використовується на підставі договорів оренди земельних ділянок, розташованих у Харківській області, Чугуївському районі, землі Малинівської селищної ради (за межами населеного пункту), від 20.07.2007 та від 20.02.2012.
ТОВ «Малинівський склозавод» є власником двох артезіанських свердловин, розташованих на зазначених земельних ділянках.
Водопостачання на підприємстві здійснює на підставі виданих Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Харківський області дозволів на спеціальне водокористування Укр. №5050 А/Хар. та Укр. №5720 А/Хар. зі строками дії відповідно до 31.03.2012 та 8.02.2015, згідно з
якими відповідач використовує 2 свердловини для видобування води для задоволення виробничих та господарсько-побутових потреб з визначенням обсягів водозабору.
Видобування підземних вод на час перевірки ТОВ «Малинівський склозавод» здійснює на підставі спеціального дозволу на користування надрами від 21.06.2012 №4175, виданого Державною службою геології та надр терміном на 5 років.
У період з 8.08.2011 по 20.06.2012 (до моменту отримання спеціального дозволу на користування надрами) відповідач здійснював видобування підземної води для виробничих потреб за відсутності спеціального дозволу на користування надрами, що є порушенням вимог стст.16, 19, 21, 23 Кодексу про надра.
За наслідками перевірки Державна екологічна інспекція у Харківській області відповідно до методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 20.07.2009 №389 (із змінами згідно з наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 30.06.2012 №220), проведено розрахунок збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного використання водних ресурсів за відсутності спеціального дозволу на користування надрами, розмір яких з урахуванням внесених змін у зв’язку з виправленням помилки становив 584326,51 грн.
Відмова ТОВ «Малинівський склозавод» відшкодувати державі заподіяні збитки у добровільному порядку стала підставою для звернення прокурора з такими вимогами до господарського суду.
У справі №922/2610/14, що розглядається, ВГС залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову про стягнення збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного видобування водних ресурсів без спеціального дозволу на користування надрами, та виходив із того, що ТОВ «Малинівський склозавод» не перевищило встановлений законодавством ліміт продуктивності водозаборів підземних вод, тому воно мало право без спеціального дозволу на користування надрами видобувати підземні води в межах наданої йому в оренду земельної ділянки для використання у виробничому процесі. При цьому ВГС погодився з висновком апеляційного суду, зробленим з посиланням на ст.3 Господарського кодексу, про те, що під господарськими потребами у контексті ст.23 Кодексу про надра слід розуміти потреби підприємства, пов’язані, у тому числі, з виробництвом.
Водночас у постановах у справах №№5002-23/3195-2012,
5011-6/12956-2012 та 910/23283/13 ВГС наведені норми матеріального права застосував по-іншому, внаслідок чого ухвалив різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.
У зазначених вище постановах ВГС дійшов висновку про відмову у задоволенні аналогічних позовних вимог та про те, що ст.23 Кодексу про надра не підлягає застосуванню до спірних подібних правовідносин, оскільки видобувати підземні води без спеціальних дозволів в розмірі, що не перевищує 300 м3 на добу, суб’єкти господарювання мають право лише для власних господарсько-побутових потреб, а видобуток підземних вод для здійснення господарської діяльності (відповідачі використовували підземні води для виробничих потреб) вимагає отримання
спеціального дозволу на користування надрами.
Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме ст.23 Кодексу про надра (у редакції від 22.12.2010).
Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах ВС виходить із такого.
Стаття 38 закону «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає, що використання природних ресурсів в Україні здійснюється в порядку загального і спеціального використання природних ресурсів. В порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, — на пільгових умовах.
Статтями 68, 69 закону встановлено, що порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягне за собою встановлену цим законом та іншим законодавством дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність. Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному обсязі.
Частиною 1 стст.149, 151 ГК також передбачено, що суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в
порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього кодексу та інших законів. Суб’єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.
Відповідно до Водного кодексу підземні води належать до державного водного фонду України, а згідно з Кодексом про надра вони є частиною надр (є корисними копалинами загальнодержавного значення відповідно до Переліку корисних копалин загальнодержавного значення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 12.12.94 №827).
Стаття 2 ВК містить посилання на гірничі відносини, які виникають під час користування водними об’єктами та регулюються відповідним законодавством.
Тобто прісні підземні води — це природний ресурс із подвійним правовим режимом, а тому, використовуючи підземні води, слід керуватися і водним законодавством, і законодавством про надра.
Відповідно до положень стст.46, 48 ВК водокористування може бути загальним або спеціальним. Спеціальне водокористування — це забір води з водних об’єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об’єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами
із застосуванням каналів. Спеціальне водокористування здійснюється фізичними та юридичними особами для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб.
Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу (п.9 ч.1 стст.44, 49 ВК).
Статтями 16, 19, 21 Кодексу про надра передбачено, що користування надрами, у тому числі видобування підземних прісних вод, здійснюється на підставі спеціального дозволу на користування надрами.
Отже, чинним законодавством передбачено обов’язок отримання господарюючими суб’єктами як дозволу на спеціальне водокористування, так і спеціального дозволу на користування ділянкою надр. При цьому спеціальний дозвіл на користування надрами дає право на видобування підземних вод, а дозвіл на спеціальне водокористування — право на їх використання.
Разом із тим Кодекс про надра передбачає випадки, за яких господарюючі суб’єкти мають право видобувати підземні води без спеціального дозволу (ст.21 Кодексу про надра).
Статтею 23 Кодексу про надра закріплено право землевласників і землекористувачів у межах наданих їм земельних ділянок без спеціальних дозволів видобувати, зокрема, підземні води для власних господарсько-побутових потреб, нецентралізованого та централізованого (крім виробництва фасованої питної води) господарсько-питного водопостачання, за умови, що продуктивність водозаборів підземних вод не перевищує 300 м
3 на добу.
Таким чином, видобувати підземні води без спеціальних дозволів в обсязі, що не перевищує 300 м3 на добу, суб’єкти господарювання мають право лише для власних господарсько-побутових потреб. У свою чергу, видобуток підземних вод для здійснення господарської діяльності вимагає отримання спеціального дозволу уповноваженого державою органу.
Однією з обов’язкових умов для звільнення суб’єкта господарювання від необхідності отримання дозволу на користування надрами є видобування води з метою її використання для власних господарсько-побутових потреб.
Водночас чинне законодавство не містить норм, які б тлумачили поняття «господарсько-побутові потреби».
Проте із системного аналізу приписів гл.11 (спеціальне водокористування для задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення), гл.13 (особливості спеціального водокористування та користування водними об’єктами для потреб галузей економіки) ВК та приписів гл.2 (надання надр у користування), гл.4 (плата за користування надрами) Кодексу про надра вбачається, що законодавець відносить господарсько-побутові потреби до потреб населення, натомість, виробничі потреби підприємства охоплюються поняттями «водокористування для потреб галузей економіки» та «промислові потреби».
При цьому помилковим є посилання апеляційного суду, з яким погодився і ВГС, на положення ст.3 ГК, оскільки ст.4 цього ж кодексу визначено, що не є предметом регулювання ГК земельні, гірничі, лісові та водні відносини, тому наведене в ГК тлумачення поняття «господарська діяльність» поширюється виключно на цей кодекс, тоді як
спірні правовідносини регулюються ВК та Кодексом про надра.
З огляду на викладене безпідставним є висновок ВГС про те, що господарськими потребами у контексті ст.23 Кодексу про надра є потреби підприємства, пов’язані, у тому числі, з виробництвом.
Суди з посиланням на звіти ТОВ «Малинівський склозавод» про використання води за 2011 та 2012 роки встановили, що відповідач використовував воду не тільки для задоволення господарських і побутових, а й для виробничих потреб, що виключає можливість використання підземних вод без отримання відповідного дозволу.
Отже, ВГС безпідставно застосував до спірних правовідносин сторін у справі №922/2610/14 положення ст.23 Кодексу про надра.
Оскільки суд касаційної інстанції при вирішенні справи, що розглядається, неправильно застосував норми матеріального права, заява заступника Генерального прокурора підлягає частковому задоволенню, а постанова ВГС від 24.12.2014 — скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд.
Керуючись п.2 Прикінцевих та перехідних положень закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIII та стст.11116, 11123, 11124, 11125 Господарського процесуального кодексу, в редакції, що діяла до набрання чинності цим законом, Судова палата у господарських справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву заступника Генерального прокурора задовольнити частково.
Постанову ВГС від 24.12.2014 у справі №922/2610/14 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.4 ст.11116 ГПК.
_03_03.png)
