Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
21 січня 2015 року м.Київ №6-197цс14
Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду в складі:
головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Шицького І.Б.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 17 до Особи 18, треті особи: Особа 19, Закрите акціонерне товариство «Будівельно-виробничий комерційний центр «Одісей», про визнання договору недійсним, визнання майна об’єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності на квартиру, за заявою Особи 18 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з
розгляду цивільних і кримінальних справ від 9.07.2014,
ВСТАНОВИЛИ:
У березні 2012 року Особа 17 звернувся до суду з позовом до Особи 18 про визнання договору про співробітництво щодо інвестування будівництва недійсним, визнання майна об’єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на 1/2 частину квартири.
Зазначав, що перебував із Особою 19 у зареєстрованому шлюбі з 22.09.2001 й мешкав разом із нею у квартирі заАдресою 1. Указана квартира належала на праві власності Особі 19 та її дочці — Особі 20.
Після проходження ним служби у складі українського миротворчого контингенту місії ООН у Демократичній Республіці Конго та тимчасових сил ООН у Лівані йому були виплачені кошти, які дозволили йому та його дружині прийняти рішення про інвестування в будівництво житла й 5.07.2002 укласти договір із ЗАТ «Будівельно-виробничий комерційний центр «Одісей» (БМУ-11) про співробітництво щодо інвестування будівництва житлового будинку за Адресою 3, за умовами якого інвестор, який фінансує будівництво, отримує в указаному будинку трикімнатну квартиру №62 площею 81,8 м2. Загальна сума інвестування за договором — 139503 грн.
Указував, що він військовослужбовець і на час укладання вищевказаного договору про співробітництво щодо інвестування будівництва перебував на квартирному обліку у військовій частині та мав можливість отримати службове житло, тому формально договір було укладено на ім’я матері дружини — Особи 18, однак вона не вносила коштів за
договором. Усі внески сплачувались ним і його дружиною із сімейного бюджету в період шлюбу, а частина коштів була передана його матір’ю, Особою 22, з продажу однокімнатної квартири. У березні 2012 році шлюб між подружжям було розірвано, після чого Особа 19 вивезла з квартири його речі.
Неодноразово уточнюючи позовні вимоги, Особа 17, посилаючись на те, що договір про співробітництво щодо інвестування будівництва мав частково фіктивний характер, остаточно просив визнати договір недійсним у частині набуття Особою 18 прав інвестора, визнати майно спільним майном подружжя та визнати за ним право власності на 1/2 частину спірної квартири.
Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 21.11.2013 позовні вимоги Особи 17 задоволено частково: визнано недійсним договір №33 про співробітництво щодо інвестування будівництва житлового будинку від 9.07.2002 в частині набуття Особою 18 прав інвестора; визнано за Особою 17 право власності на 1/2 частину спірної квартири; в іншій частині позову відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 1.04.2014 рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою ВСС від 9.07.2014 рішення Апеляційного суду Одеської області від 1.04.2014 скасовано, рішення Приморського районного суду м.Одеси від 21.11.2013 залишено без змін.
У поданій до ВС заяві про перегляд ухвали ВСС від 9.07.2014 Особа 18 порушує питання про скасування зазначених рішень судів та
направлення справи на новий касаційний розгляд із підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу, — неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме — ст.234 Цивільного кодексу, яка регулює підстави визнання правочину недійсним за ознаками фіктивності, та незастосування до спірних правовідносин строків позовної давності.
Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення Особа 18 посилається на рішення ВС від 16.02.2011; ухвали ВСС від 30.05.2011, 14.09.2011, 21.09.2011, 27.06.2012, 27.02.2013, 20.03.2013, 27.03.2013, 10.04.2013, 5.06.2013, 4.09.2013, 2.10.2013, 3.12.2012, 27.02.2013, 13.11.2013, 20.11.2013, 27.11.2013, 27.12.2013, 12.02.2014, 16.04.2014, 23.04.2014, 23.04.2014, 15.05.2014, 25.06.2014, 9.07.2014, 10.07.2014; постанови Вищого господарського суду від 5.12.2006, 18.01.2007, 1.02.2007, 27.03.2007, 25.04.2007, 18.11.2008.
Особа 18 указує на те, що правові висновки ВСС та ВГС про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді, пояснення в режимі відеоконференції представника Особи 18 — Особи 23, Особи 24, Особи 19, представника ЗАТ СПіКЦ «Одісей» (БМУ-11), перевіривши наведені в заяві доводи, судові
палати у цивільних та господарських справах ВС уважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до ст.353 ЦПК ВС переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що з 22.09.2001 Особа 17 та Особа 19 перебували в зареєстрованому шлюбі й разом з її дочкою від першого шлюбу, Особою 20, мешкали у квартирі за Адресою 1. Вищевказана квартира належить у рівних частинах Особі 19 і Особі 20 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 8.02.2004.
Особа 17 з 21.08.92 перебував на квартирному обліку у військовій частині А-3438 зі складом родини три особи.
9.07.2002 між ЗАТ СПіКЦ «Одісей» (БМУ-11) і матір’ю Особи 19, Особою 18, було укладено договір №33 про співробітництво щодо інвестування будівництва житлового будинку за Адресою 3. За умовами вищевказаного договору підрядник зобов’язався побудувати за кошти інвестора й після введення будинку в експлуатацію передати йому за актом приймання-передачі трикімнатну квартиру №62 загальною площею 81,8 м2. Сума
інвестування в будівництво за договором становить 139503 грн.
Розрахунок проводився в 4 етапи: 11.07.2002 сплачено 69751 грн.; 31.10.2002 — 34876 грн.; 3.12.2002 — 20000 грн.; 26.06.2003 — залишок 9364 грн. Загальна сума інвестованих коштів становила 133991 грн.
22.12.2003 на виконання зазначеного договору згідно з актом відбулась передача Особі 18 вищевказаної квартири загальною площею 80,8 м2.
На підставі договору про співробітництво щодо інвестування будівництва та вищезазначеного акта 28.01.2004Особа 18 отримала свідоцтво про право власності на спірну квартиру, зареєструвала його в КП «ОМБІ та РОН».
Судом також установлено, що після завершення всіх будівельних і ремонтних робіт до квартири вселилися й мешкали в ній позивач із дружиною та дочкою останньої — Особою 20. 5.03.2012 рішенням Приморського районного суду м.Одеси шлюб між подружжям було розірвано й Особа 19 вивезла всі речі Особи 17 зі спірної квартири.
Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про визнання недійсним оспорюваного правочину, ВСС виходив із того, що договір про співробітництво щодо інвестування будівництва житлового будинку, укладений між ЗАТ СПіКЦ «Одісей» (БМУ-11) як підрядником і Особою 18 як інвестором, було укладено без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим правочином, а тому є фіктивним у частині набуття прав інвестором Особою 18. Грошових коштів у інвестування будівництва Особа 18 не вносила, після завершення будівельних робіт до спірної
квартири не вселялася, в ній не мешкала, чим фактично не виконала умови договору про прийняття квартири після введення житлового будинку в експлуатацію.
Разом з тим в інших справах, що виникли з подібних правовідносин, за аналогічних обставин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві Особа 18, судом, на відміну від справи, яка переглядається, зокрема в ухвалах ВСС від 14.09.2011, 3.12.2012, 27.02.2013, 27.02.2013, 20.03.2013, 27.03.2013, 10.04.2013, 5.06.2013, 4.09.2013, 2.10.2013, 13.11.2013, 20.11.2013, 27.11.2013, 27.12.2013, 12.02.2014, 16.04.2014, 23.04.2014, 23.04.2014 25.06.2014, 9.07.2014, 10.07.2014, а також постановах ВГС від 5.12.2006, 18.01.2007 та 18.11.2008 містяться висновки про те, що для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути з обох сторін правочину. Крім того, у разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
У рішенні ВС від 21.09.2001, ухвалах ВСС від 27.06.2012, 15.05.2014 та постанові ВГС від 5.12.2006 суд касаційної інстанції за аналогічних обставин дійшов висновку про сплив строку позовної давності.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах ВС виходять із такого.
Відповідно до ст.202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Згідно з ст.234 ЦК фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша — намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Натомість Особа 18 уклала договір про відкриття й обслуговування поточного рахунку в банку, всі платіжні доручення та приходні ордери на повну суму інвестування були
оформлені також на її ім’я. Оформлення права власності Особою 18 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину.
Крім того, ЗАТ СПіКЦ «Одісей» (БМУ-11) правонаступником якого є Товариство з додатковою відповідальністю «Будівельно-виробничий комерційний центр «Одісей» (БМУ-11), підтверджено факт укладання спірного договору зОсобою 18 та передачу їй майна — квартири за Адресою 3 згідно з актом приймання-передачі. Згідно зі свідоцтвом про право власності вищевказана квартира належить Особі 18.
У зв’язку з наведеним висновок суду про фіктивність правочину в частині набуття прав Особою 18 грунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
Крім того, визнаючи частково недійсним договір про співробітництво щодо інвестування будівництва від 9.07.2002, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, посилався на норми ЦК 2004 року, залишивши поза увагою ст.5 ЦК та не врахувавши п.4 «Прикінцевих та перехідних положень» цього кодексу, відповідно до яких положення зазначеного кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, які виникли після набрання ним чинності.
Оспорюваний договір був укладений 22.03.2001, тобто до набрання чинності ЦК.
Крім того, поза увагою суду залишилися й вимоги закону щодо наслідків спливу позовної давності.
Відповідно до ст.71 ЦК УРСР, що був чинним до 1.01.2004, позовна давність — це строк, у
межах якого особа, право якої порушено, може звернутися до суду з вимогою про його захист. Позовні вимоги про визнання угод недійсними не належали до вимог, на які відповідно до ст.83 ЦК УРСР не поширювалася позовна давність, до них застосовувався загальний строк позовної давності — 3 роки (ст.71 ЦК УРСР).
Згідно з ст.80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Аналогічні положення містяться й в стст.256, 257, 267, 268 ЦК.
Проте ВСС залишено без уваги, що судом першої інстанції не було вирішено питання застосування строків позовної давності, хоча Особа 18 звернулася до суду з відповідною заявою.
Ураховуючи викладене, ухвала ВСС від 9.07.2014 підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, судові палати у цивільних та господарських справах ВС
ПОСТАНОВИЛИ:
Заяву Особи18 задовольнити.
Ухвалу ВСС від 9.07.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2
ч.1 ст.355 ЦПК.
Джерело "Закон і Бізнес".
_03_03.png)
