Спори щодо визнання правочинів недійсними
1. Об’єктом реалізації з прилюдних торгів може бути нерухоме майно, яке є об’єктом цивільних прав (будівля, споруда, інші приміщення, земельна ділянка, підприємство як цілісний майновий комплекс (або його частина, виділена у встановленому законом порядку в окремий самостійний об’єкт власності)), а не його частина, яка не набула статусу об’єкта нерухомості в передбаченому законом порядку.
Висновки суду про правомірність здійснення продажу з прилюдних торгів частин внутрішнього об’єму цієї будівлі (окремих блоків) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в натурі цих часток з об’єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об’єкта цивільних прав не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 січня 2014 р. у справі № 6-148цс13).
2. Аналіз положень ст. ст. 63, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), ст. ст. 66, 67 Господарського кодексу України (далі – ГК України) дає підстави для висновку про те, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, учасником якого є один із подружжя, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства чи половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 лютого 2014 р. у справі № 6-5цс14).
3. За змістом ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Зазначеною нормою не передбачено обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин чи договору дарування, зокрема (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 березня 2014 р. у справі № 6-2цс14).
4. Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру всупереч вимогам ст. 717 ЦК України є підставою для визнання договору дарування недійсним відповідно до ч. 3 ст. 203 та ст. 229 зазначеного Кодексу (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 19 березня 2014 р. у справі № 6-9цс14; від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14 ).
5. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину, серед іншого, є недодержання в момент його вчинення стороною чи сторонами вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 зазначеного Кодексу, згідно з якою зміст правочину не може суперечити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об’єктивної можливості цієї особи знати про ці факти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 травня 2014 р. у справі № 6-7цс14).
6. Надання установою послуг з адміністрування активів, створених за рахунок залучених періодичних внесків учасників групи з метою об'єднання їхніх коштів і спрямованих на почергове придбання кожним із них певних товарів, обумовлених у договорі, є правомірною діяльністю з надання фінансових послуг (за умови отримання ліцензії). Це передбачено ст. 1 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2664-III «Про фінансові послуги та регулювання ринків фінансових послуг», а не нечесною підприємницькою практикою в розумінні п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів», наслідком якої є визнання угоди недійсною (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 червня 2014 р. у справі № 6-74цс14).
Джерело веб-сайт Верховного Суду України http://www.scourt.gov.ua.
_03_03.png)
