Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і дата його укладення може не збігатися з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передання коштів. Про це мова йде в постанові ВСУ від 2.07.2014 №6-79цс14, текст якої друкує "Закон і Бізнес".
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
2 липня 2014 року м.Київ №6-79цс14
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Романюка Я. М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Особи 9 до Особи 10 про стягнення заборгованості за договором позики за заявою Особи 10 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.01.2014,
ВСТАНОВИЛА:
У січні 2013 року Особа 9 звернувся до суду із зазначеним позовом до Особи 10 про стягнення заборгованості за договором
Свої вимоги обґрунтовував тим, що 29.09.2008 між ним і Особою 10 укладено договір позики, згідно з умовами якого Особа 10 отримав від нього окремими частинами грошові кошти в доларах США, що за курсом Національного банку складало 2 млн грн. Погашення відповідачем позики за умовами договору повинно було здійснюватись щомісяця рівними частинами до повної виплати суми боргу — до 1.04.2009 та зі сплатою 1 млн грн. за користування позикою. Усі умови договору позики були погоджені сторонами та викладені в розписці, підписаній Особою 10 29.09.2008.
30 квітня 2009 року відповідач позичив у нього ще $20000, а 17.06.2009 — $30000.
Посилаючись на те, що відповідач лише частково виконав свої зобов’язання за договорами позики, Особа 9 просив стягнути зОсоби 10 за договором від 29.09.2008 $200455 основного боргу, $56800 процентів за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ, $22720 — 3% річних від простроченої суми, $38086,45 інфляції за весь час прострочення, що разом становить $318061, та 1 млн грн. плати за користування позикою, установленої договором, і за договором позики від 30.04.2009 — суму основного боргу в розмірі $50 тис.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14.03.2013 в задоволенні позову Особі 9 відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 27.11.2013, залишеним без змін ухвалою ВСС від 29.01.2014, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14.03.2013 скасовано та ухвалено
У заяві про перегляд ухвали ВСС від 29.01.2014Особа 10 порушує питання про скасування оскаржуваної ухвали ВСС та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: стст.527, 533, 1046, 1047 ЦК.
В обгрунтування заяви Особа 10 додав ухвали ВСС від 16.02.2011, від 6.06.2012, від 17.10.2012, від 3.10.2012, від 14.09.2011 та від 20.03.2013, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми.
Ухвалою ВСС від 19.05.2014 справу допущено до провадження Верховного Суду в порядку гл.3 розд.V ЦПК.
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних ВС вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної
інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 29 вересня 2008 року міжОсобою 9 та Особою 10 укладено договір позики. За умовами цього договору Особа 10отримав від позивача грошові кошти в розмірі 2 млн грн. зі строком погашення до 1.04.2009 та сплатою 1 млн грн. за користування позикою. Погашення відповідачем коштів повинно було здійснюватись щомісяця частинами до повної виплати суми боргу. Усі умови договору позики були погоджені сторонами та викладені в розписці, підписанійОсобою 10 29.09.2008.
Відмовляючи Особі 9 у задоволенні позову, суд першої інстанції, посилаючись на норми ч.1 ст.261, ст.262, ч.3 ст.267 ЦК, дійшов висновку про те, що позивач звернувся до суду за захистом порушеного права після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, що є підставою для відмови в позові. Що стосується доводів позивача про укладення іншого договору від 30.04.2009 на суму $50 тис., то суд виходив з відсутності фактичних доказів його укладення.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанцій, на підставі стст.527, 533, 549—552, 625, 627, 1046—1048 ЦК, дійшов висновку про те, що позовна давність на час пред’явлення вимог не спливла, оскільки переривалася вчиненням відповідачем дій з виконання обов’язку за договором, а тому боржник не
При цьому суд виходив із того, що 30 квітня 2009 року сторони уклали договір позики на $20000, 17.06.2009 ще на $30000, а у період з 30.04.2009 до 15.10.2012 Особа 10 у рахунок погашення боргу за договором позики передавОсобі 9 та його дружині кошти в сумі $99545, і це визнано позивачем.
Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, а саме ухвалах ВСС:
від 16.02.2011 у справі №6-2573св10 про стягнення боргу, скасовуючи судове рішення апеляційної інстанції та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд на підставі положень стст.527, 545, 1046, 1047 ЦК дійшов висновку про те, що повернення грошей особі, яка не є стороною договору позики, не є належним виконанням боргового зобов’язання, а наявність розписки в кредитора свідчить про існування невиконаного зобов’язання;
від 6.06.2012 у справі №6-21888св12 про стягнення боргу за договором позики суд, застосовуючи ст.527 ЦК дійшов висновку про те, що розписка як борговий документ є підтвердженням факту укладення договору позики між особами та прийняття кожним із них відповідних зобов’язань і що передача боржником коштів особі, яка не є стороною договору позики, не свідчить про належне
від 17.10.2012 у справі №6-20441св12 про стягнення боргу за договором позики суд з урахуванням положень ст.533 ЦК погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що якщо особа, яка отримала позику в доларах США, не виконала своїх зобов’язань, то з неї судом стягується сума позики в гривні;
від 3.10.2012 у справі №6-20919св12 про стягнення боргу за договором позики суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позичальник зобов’язаний повернути позику у строк і в порядку, які встановлені договором. Разом з тим, коли грошове зобов’язання повинне бути виконане в грошовій одиниці іншої держави, сума боргу стягується в гривні за відповідним курсом (ч.2 ст.533 ЦК);
від 14.09.2011 у справі №6-2517св10 про стягнення боргу суд, застосовуючи норми стст.1046—1047 ЦК вважав, що розписка є підтвердженням укладання договору, а останній є укладеним з моменту фактичного передання грошей, який може не збігатися з часом складення розписки;
від 20.03.2013 у справі №6-4342св12 про стягнення боргу суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову, погодився з висновком суду першої інстанції про те, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми; договір є укладеним з моменту передання грошей.
Отже, доводи заяви та надані на їхнє підтвердження судові рішення свідчать про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме стст.527, 533, 1046—1048 ЦК, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Таким чином, предметом перегляду у справі є застосування:
по-перше, стст.1046, 1047, 1048 ЦК щодо змісту договору позики, його умов, моменту укладення, вимоги до письмової форми договору та правового значення розписки позичальника про отримання грошової суми;
по-друге, ст.527 ЦК щодо визначення поняття належного виконання боржником зобов’язання у разі передачі ним боргових сум за договором не кредитору, а іншій особі;
по-третє, ст.533 ЦК щодо валюти виконання грошового зобов’язання за договором позики у разі, коли позика надана в іноземній валюті.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.
I. Згідно з ст.1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених
Відповідно до ст.1047 ЦК договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною 1 ст.1048 ЦК передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (кошти в такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч.1 ст.1049 ЦК).
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього кодексу (ч.1 ст.1050 ЦК). За змістом ч.2 ст.625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
На відміну від договору позики, кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним, оплатним і двостороннім та відмінним за своїм суб’єктним складом, оскільки кредитором може виступати лише банк чи інша кредитна установа, яка має відповідну ліцензію.
Таким чином, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
За таких обставин будь-яка обіцянка позикодавця надати позику в майбутньому не має юридичного значення, оскільки саме факт передання коштів повинен бути підтверджений розпискою позичальника (ч.2 ст.1047 ЦК).
Отже, у разі пред’явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов’язання. Для цього, з метою правильного застосування стст.1046, 1047 ЦК суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за
Дійшовши обґрунтованого висновку про укладення сторонами 29 вересня 2008 року договору позики на суму 2 млн грн. за умови її повернення частинами протягом періоду з 1.10.2008 до 1.04.2009 та зі сплатою 1 млн грн. за користування грішми, що підтверджується розпискою позичальника від 29.09.2008, суд разом із тим помилково зазначив, що ці кошти передавалися позикодавцем не в момент укладення договору, а пізніше — у період з 1.10.2008 до 17.06.2009 частинами в доларах США. Цей правовий висновок суду не випливає ні зі змісту розписки позичальника від 29.09.2008, ні з аналізу норм стст.1046, 1047 ЦК, які визначають договір позики як реальний договір, укладений в момент передачі грошей, який підтверджується письмовою розпискою позичальника.
Не грунтується на зазначених нормах закону й висновок суду про укладення сторонами 30.04.2009 ще одного договору позики на $50 тис., оскільки на звороті розписки позичальника від 29.09.2008 про отримання 2 млн грн. містяться лише записи дат (з 1.10.2008 до 17.06.2009) і розмірів грошових сум (зокрема 30.04.2009 — $20 тис.) на загальну суму $350 тис. й підписи двох осіб, що не є письмовим документом на підтвердження укладення договору позики та його умов у розумінні ст.207 та ч.2 ст.1047 ЦК.
У той самий час за змістом чч.1, 2 ст.207 і ч.2 ст.1047 ЦК дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування стст.1046, 1047 ЦК повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Саме такий правовий висновок про застосування стст.1046, 1047 ЦК міститься в постанові ВС від 18.09.2013 у справі №6-63 цс13.
Проте суд зазначених вимог не дотримався й, визначаючи характер правовідносин сторін та справжній зміст письмового документа, залишив поза увагою доводи відповідача про те, що на звороті розписки від 29.09.2008 містяться записи про погашення ним періодичними платежами боргу та плати за його користування відповідно до умов договору позики від 29.09.2008 на суму 3 млн грн., що в еквіваленті складає $350 тис.
Крім того, застосовуючи норму ст.1048 ЦК та стягуючи на її підставі з боржника як проценти на рівні облікової стави НБУ, так і передбачену розпискою від 29.09.2008 одноразову оплату за користування коштами в сумі 1 млн грн., суд фактично стягнув із позичальника подвійну винагороду за користування позикою.
При цьому суд не врахував, що за змістом ст.1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки НБУ лише в тому разі, якщо договором не встановлено інші умови. Суд також дійшов неправильного правового висновку про правомірність установлення сторонами плати за користування позикою в твердій грошовій сумі, оскільки законом у стст.536, 1048 ЦК визначено, що плата за користування чужими грішми встановлюється й нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу.
За таких обставин передбачене в ст.1048 ЦК право сторін на встановлення плати за користування позикою з урахуванням норм ст.6, ч.1 ст.627 ЦК слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, у тому числі й установлення оплати в твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу.
Отже, судом у справі, яка переглядається, неправильно застосовані норми стст.1046, 1047, 1048 ЦК, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
II. Стаття 526 ЦК встановлює загальні умови виконання зобов’язань та закріплює основний принцип виконання зобов’язань — принцип належного виконання, що стосується як
суб’єктів, так і предмета, строку чи терміну, місця і способу виконання (стст.527—545 ЦК).
За змістом ст.526 ЦК належне виконання зобов’язання — це передусім виконання його відповідно до умов договору і вимог ЦК та інших актів цивільного законодавства.
Однією з умов належного виконання зобов’язання є його виконання належними суб’єктами.
Частина 1 ст.510 ЦК визначає, що сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор.
У ч.1 ст.527 ЦК сформульовано загальне правило, відповідно до якого боржник зобов’язаний особисто виконати зобов’язання, а інша сторона (кредитор) повинна особисто прийняти виконання, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.
Згідно із ч.2 ст.527 ЦК виконання зобов’язання належним боржником або прийняття виконання належним кредитором визнається й у випадках здійснення цих дій уповноваженими особами.
Таким чином, за змістом цієї норми переадресування виконання боржником іншій особі можливе, якщо кредитор уповноважить на ці дії іншу особу.
Аналіз норм ч.1 ст.238, ч.2 ст.527 ЦК в контексті поняття «уповноважена особа» дає підстави для висновку, про те, що між нею і кредитором повинні існувати відносини представництва (стст.237, 242, 244 ЦК).
Отже, під уповноваженою особою слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження від кредитора на прийняття
За змістом ч.2 ст.527 ЦК кредитор має можливість уповноважити іншу особу на прийняття виконання за зобов’язанням, якщо зазначить про це у договорі чи у виданій довіреності.
У разі нездійснення боржником перевірки особи кредитора чи наявності необхідних повноважень у іншої особи ризик можливих наслідків, за змістом цієї норми, покладається на боржника.
У справі, яка переглядається, суд без достатніх правових підстав дійшов висновку про належне (згідно з вимогами ст.527 ЦК) часткове виконання позичальником у період з 30.04.2009 до 15.10.2012 своїх боргових зобов’язань за спірними договорами з посиланням на копію письмового розрахунку з підписами Особи 11 (дружини позивача) і відповідача за відсутності оригіналу цього документа та посилань у ньому на те, якого саме зобов’язання і яких сторін у зобов’язанні стосується цей розрахунок, при запереченні цього факту відповідачем та наявності в матеріалах справи даних про існування між відповідачем і Особою 11 (дружиною позивача) інших зобов’язальних правовідносин.
Оскільки від установлення факту належного часткового виконання зобов’язання боржником залежить правильне застосування судом норм стст.264, 261, 267 ЦК, то рішення суду й у цій частині є незаконним.
III. Перевіряючи доводи заявника в частині застосування статті 533 ЦК щодо валюти виконання зобов’язання, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.
Згідно зі ст.99 Конституції грошовою
Гривня є законним платіжним засобом на території України (ч.1 ст.192 ЦК).
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.2 ст.192 ЦК).
Такими випадками є ст.193, ч.4 ст.654 ЦК, закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.91 №959-XII, декрет КМ від 19.02.93 №15-93, закон «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 23.09.94 №185/94-ВР.
Відповідно до ч.1 ст.533 ЦК грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом з тим ч.2 ст.533 ЦК допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривні за офіційним курсом НБУ.
Згідно з ч.3 ст.533 ЦК використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (ч.2 ст.192 ЦК).
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов’язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і фактичного його виконання є національна валюта України —
Отже, у національній валюті України підлягають стягненню й інші складові грошового зобов’язання, передбачені, зокрема, у ст.1048 ЦК, та при застосуванні ст.625 ЦК.
Отже, у справі, яка переглядається, суд неправильно застосував зазначені норми права, визначаючи суму погашення грошового зобов’язання в іноземній валюті.
За змістом ст.360-4 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Ураховуючи те, що неправильне застосування судом норм матеріального права призвело до ухвалення незаконного рішення, заява про перегляд Верховним Судом ухвали ВСС від 29.01.2014 підлягає задоволенню з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, ч.1 ст.3602, п.1 ч.1 ст.360-3, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 10 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 29.01.2014 скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
